Буремний Перевал, стр. 21

…На цьому економка урвала розповідь: позирнувши на годинник над коминком, вона сполошилася, побачивши, що У стрілки показують пів на другу. Вона й чути не схотіла про те, щоб лишитися бодай на мить; щиро кажучи, я й сам утомився слухати. Вона пішла спочивати, а я роздумував собі ще години зо дві, що треба якось зібратись на силі та встати, незважаючи на болісну слабкість у голові та кінцівках.

Розділ десятий

Ну й чудова прелюдія до відлюдницького життя! Чотири тижні тортур — кашлю та нездужання! Ох, ці пронизливі вітри, і похмуре північне небо, і непролазна сльота, і неспішні сільські лікарі! А це одноманіття людських облич! І, гірш за все, зловісні натяки Кеннета, що мені годі й сподіватися вийти надвір до весни!

Містер Гіткліф щойно вшанував мене візитом. Десь із тиждень тому він надіслав мені кілька куріпок — останніх у цьому сезоні. Негідник! Він певною мірою винний у моїй хворобі; і мені дуже кортіло сказати йому це у вічі. Та, на жаль, цього не сталося. Хіба я можу образити людину, яка виявилася досить добросердою, щоб просидіти годину біля мого ліжка, та ще й говорила при цьому не про пігулки й мікстури, припарки й п'явки? Зараз мені трохи полегшало. Я ще заслабкий, аби читати, та відчуваю, що стане сил розвіятись, послухавши щось цікаве. А чому б не попросити місіс Дін продовжити свою розповідь? Я можу пригадати всі її головні події — до того часу, як місіс Дін приїхала сюди. Так, пам'ятаю: герой утік і три роки не давав про себе знати, а героїня вийшла заміж. Подзвоню: їй буде приємно, що я знову в змозі жваво розмовляти.

Місіс Дін прийшла.

— Ще двадцять хвилин до прийому ліків, сер, — зауважила вона.

— Та цур їм! — відповів я. — Мені б хотілося…

— Лікар каже, що порошки вам приймати вже не треба.

— З превеликим щастям! Та не перебивайте мене. Сідайте отут поруч — і тримайте руки подалі від цієї горезвісної фаланги пляшечок. Витягайте з кишені ваше плетіння — отак — і продовжуйте історію містера Гіткліфа — відтоді, як ви покинули Перевал, і до наших днів. Він отримав освіту на континенті і повернувся джентльменом? Чи здобув місце стипендіата в коледжі, чи потрапив до Америки і там заробив повагу кровопролиттям на теренах своєї нової вітчизни? Чи збагатився ще легше, промишляючи битими шляхами Англії?

— Він міг спробувати себе на кожній із цих стежин, містере Локвуд; та я нічого не можу сказати напевно. Я вже якось казала вам, що не знаю, як він здобув своє багатство; не знаю також, як він зміг подолати дике невігластво, в якому потопав доти. Та з вашого дозволу я продовжуватиму на старий лад — якщо ви гадаєте, що це розважить вас і не втомить. Ви сьогодні почуваєтесь краще?

— Так, набагато краще.

— Це добра новина.

* * *

Я переїхала з міс Катриною до Трашкрос-Грейнджу; на мій превеликий подив, вона поводилася незмірно краще, ніж я сміла сподіватись. Вона, здавалося, була безтямно закохана в містера Лінтона; і навіть до його сестри виявляла найніжнішу прихильність. Вони були дуже уважні до неї. Не тернина схилилася до берізки, а берізка оповилася навколо тернини. Тут не було справжньої злагоди; вона стояла несхитно, а ті по ступались. А хто ж стане злоститися, не чуючи у відповідь ні байдужих, ні ворожих слів? Я бачила, що містер Едгар у глибині душі боїться виявів її бурхливої вдачі. Він приховував це від неї; та варто йому було почути, що я огризнулася до неї, чи побачити, що хтось інший зі служників кривиться у відповідь й на її наказ, — він мінився на обличчі; власні ж клопоти ніколи його так не турбували. Він часом суворо дорікав мені за мою У язикатість і казав, що для нього це мов ніж гострий — бачити свою дружину не в гуморі. Не бажаючи смутити доброго хазяїна, я призвичаїлася бути черствішою; і з півроку порох лежав собі мирно, мов пісок, — бо поблизу не було вогню, аби спричинити вибух. Катрина часом поринала в похмуру мовчанку; її чоловік також ставав мовчазним, боячись, що такий стан свідчить про хворобливі зміни її характеру — наслідки тяжкої недуги: раніше він ніколи не бачив, щоб вона страждала від меланхолії! її усмішка була для нього мов сонце ясне. І гадаю, можна сказати, що вони справді перебували у полоні вселенського щастя.

Воно скінчилося. Звісно, всі ми врешті-решт починаємо дбати про себе; а добросерді й щирі просто можуть із більшим правом бути себелюбними. їхнє щастя скінчилося, коли обставини змусили кожного відчути, що його інтереси — не найголовніший клопіт для другого. Теплого вересневого вечора я поверталася з саду з важким кошиком зібраних яблук. Вже посутеніло, і місяць зазирав на подвір'я через високий мур; непевні тіні причаїлися по кутках за виступами будівлі. Я поставила свого кошика на ґанку біля кухонних дверей і спинилася перепочити, з насолодою вдихаючи свіже, напоєне пахощами повітря. Місяць прикував до себе мій погляд, і я звела на нього очі, стоячи спиною до дверей. Раптом позаду пролунав голос:

— Неллі, це ти?

Голос був глибокий і низький, а у вимові вчувавсь іноземний акцент. Але щось у тому, як було вимовлене моє ім'я, здалося мені знайомим. Я з острахом озирнулася, щоб подивитися, хто це; двері були замкнені, а біля сходів — ні душі. Щось ворухнулося під дашком ґанку; і, підійшовши ближче, я розгледіла високого чоловіка в темному вбранні, зі смаглявим обличчям і чорним волоссям. Він сперся на одвірок і тримав й руку на засуві, ніби збирався увійти. «Хто б це міг бути? — подумала я. — Містер Ерншо? О ні! Голос зовсім не такий».

— Я вже годину чекаю, — провадив далі незнайомець, поки я продовжувала його роздивлятися, — а тут наче все вимерло. З Я не насмілився зайти. Ти що, не впізнаєш мене? Придивись, я не чужий!

Промінь світла впав на його обличчя; воно було хворобливого кольору, щоки наполовину ховалися під чорними бакенбардами, з-під навислих брів дивилися глибоко посаджені дивні очі — по очах я його й упізнала.

— Та що ж це! — скрикнула я, непевна, бачу перед собою прибульця з того світу чи живу людину. — Що ж це — ти повернувся? Це справді ти? Справді?

— Так. Гіткліф, — відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, в яких сяяли тільки місячні відблиски — і жодного вогника зсередини. — Вони вдома? Де вона? Неллі, ти не рада мені; та не треба так хвилюватися. Вона тут? Говори! Я хочу сказати їй пару слів — твоїй хазяйці. Іди й скажи, що одна особа з Гімертона хоче її бачити.

— Як вона це сприйме? — промовила я. — Що вона вдіє? Це й мене спантеличило, а її геть зведе з розуму! Так, ви Гіткліф, але зовсім інший. Ні, просто в голову не береться! Ви були в армії?

– Іди й передай їй мої слова, — нетерпляче обірвав він мене. — Я мов у пеклі, поки ти зволікаєш!

Він відсунув засув, і я увійшла; та, діставшись вітальні, де сиділи містер і місіс Лінтони, я не могла змусити себе ступити до середини. Зрештою вирішила, що зайду й спитаю, чи не треба запалити свічки, і відчинила двері.

Вони сиділи вдвох біля вікна; віконниці були розчинені, і поміж садових дерев та пишної зелені парку відкривався вид на Гімертонську долину, і довга цівка туману тяглася по нійдогори майже до самої вершини (бо неподалік від каплички, як ви могли помітити, рівчак, відведений од болота, впадає у струмок, що тече вниз долиною). Буремний Перевал височів над цим срібним сяйвом, та нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку. І кімната, і ті, У хто в ній сидів, і краєвид, яким вони милувалися, виглядали напрочуд спокійно. Я відчула несвідому відразу до того, що мала повідомити, і вже поривалася йти, так і не сказавши про це ані слова; та вчасно схаменулась — і, подумки обізвавши себе дурепою, промимрила:

— Вас хоче бачити якийсь чоловік із Гімертона, мем.

— Чого він хоче? — поцікавилася місіс Катрина Лінтон.

— Я його не питала, — відказала я.

— Тоді запни фіранки, Неллі,— сказала вона, — і принеси нам чаю. Я скоро повернуся.

Вона вийшла з кімнати; містер Едгар недбало поцікавився, що то за чоловік.